Відгуки Інститутка

Соромно зізнаватися, але «Інститутку» Марка Вовчка я по-справжньому прочитала вже дорослою, а не в школі за програмою. І знаєте, шкодую, що так пізно. У шкільному віці половина цього просто пройшла б повз мене.

Це повість про кріпацьку Україну XIX століття, про панів і кріпаків, але насправді вона про дещо глибше. Про те, як влада над іншою людиною калічить душу того, хто цю владу має. Молода панночка повертається з інституту вся така освічена, з манерами, з новими віяннями, а потім ти бачиш, на що вона здатна щодо людей, які від неї залежать. І від цього контрасту стає по-справжньому моторошно.

Поряд із нею історія кріпачки Устини, і саме через неї ведеться розповідь. Цей погляд знизу вгору, очима тієї, хто не має жодних прав, працює сильніше за будь-які авторські нотації. Марко Вовчок (насправді за цим псевдонімом стояла Марія Вілінська) пише емоційно, але без зайвого моралізаторства. Вона не тицяє тобі пальцем «дивись, як це погано», вона просто показує, а ти вже сам ковтаєш клубок у горлі.

Що мене найбільше вразило, так це наскільки сучасно все звучить. Здавалося б, де ми, а де позаминуле століття. Але теми людської гідності, несправедливості, того, як легко одна людина може зламати іншу просто тому, що має над нею владу, нікуди не поділися. Читаєш про давнє кріпацтво, а думаєш про цілком теперішні речі.

Окремо хочу сказати, що це ще й важлива сторінка нашої власної літератури, і соромно її не знати. Якщо ви хочете перечитати українську класику вже дорослими очима або тільки відкриваєте її для себе, дуже раджу почати саме з «Інститутки». Вона невелика за обсягом, читається за вечір, а залишається з тобою надовго. У мене досі стоїть перед очима.